Спочатку я не хотів відповідати на постанову Синоду щодо мене, але ця постанова викликала дуже багато листів, у яких невідомі мені кореспонденти — одні сварять мене за те, чого я не заперечував; інші закликають мене повірити в те, у що я ніколи й не переставав вірити; треті висловлюють зі мною однодумство, яке навряд чи існує насправді, і співчуття, на яке я навряд чи маю право. І тому я вирішив відповісти — як на саму постанову, вказавши на її несправедливість, так і на звернення до мене моїх невідомих кореспондентів.
Постанова Синоду взагалі має багато недоліків: вона незаконна або навмисно двозначна; вона свавільна, необґрунтована, неправдива і, крім того, містить наклеп та підбурювання до бурхливих емоцій і вчинків.
Вона незаконна або навмисно двозначна тому, що якщо має на меті відлучення від церкви, то не відповідає церковним канонам, які регулюють таке відлучення. Якщо ж це — лише заява про те, що той, хто не вірить у церкву й її догмати, не належить до неї, — то це й так очевидно. І така заява може мати лише одну мету: здаватися відлученням, не будучи ним насправді, — що, власне, й сталося, бо саме так її й було сприйнято.
Вона свавільна, бо звинувачує тільки мене в невірі в усі перелічені в постанові пункти, хоча не лише багато, а майже всі освічені люди в Росії поділяють цю саму невіру і постійно висловлюють її — у розмовах, читанні, брошурах і книгах.
Вона необґрунтована, бо в якості головної причини свого виникнення вказує на велике поширення мого, нібито спокусливого для людей, лжеучення. Хоча мені добре відомо, що людей, які поділяють мої погляди, ледве чи набереться сотня. А поширення моїх релігійних праць через цензуру настільки мізерне, що більшість людей, які прочитали постанову Синоду, не мають жодного уявлення про те, що я писав щодо релігії, що видно з отримуваних мною листів.
Вона містить явну неправду, стверджуючи, що церква нібито робила щодо мене спроби наставити на шлях істинний, які не увінчалися успіхом. Насправді ж нічого подібного ніколи не було.
Ця постанова є, в юридичному сенсі, наклепом, оскільки в ній містяться свідомо несправедливі твердження, спрямовані на мою шкоду.
Нарешті, вона є підбурюванням до злих почуттів і дій, бо викликала, як і слід було очікувати, у непросвітлених і нерозсудливих людей злобу й ненависть до мене, що доходить до погроз убивством і висловлюється в отримуваних мною листах. Один пише: «Тепер ти відданий анафемі й після смерті підеш у вічні муки, здохнеш як собака… анафема тобі, старий чорт… проклят будь». Інший дорікає уряду, що мене ще не запроторили в монастир, і засипає лист лайкою. Третій пише: «Якщо уряд тебе не прибере — ми самі змусимо тебе замовкнути», і завершує лист прокляттями. Четвертий: «Щоб знищити тебе, покидька, — в мене знайдуться засоби…» — далі йдуть непристойні лайки. Такі ж ознаки озлоблення я бачу й у поведінці деяких людей. У самий день публікації постанови — 25 лютого — проходячи площею, я почув на свою адресу слова: «Ось диявол в образі людини». І якби натовп складався інакше, мене могли б побити, як побили кілька років тому людину біля Пантелеймонівської каплиці.
Отже, постанова Синоду дуже погана в цілому. Те, що в її кінці сказано, ніби ті, хто її підписав, моляться, щоб я став таким, як вони, — не робить її кращою.
Це загальне. А в деталях постанова несправедлива ось у чому...
У постанові сказано: «Відомий світові письменник, росіянин за народженням, православний за хрещенням і вихованням, граф Толстой, у спокусі гордого розуму свого зухвало повстав проти Господа і Христа Його та святині Його, явно перед усіма зрікся матері — церкви православної, яка вигодувала й виховала його».
Те, що я зрікся церкви, яка називає себе православною, — це цілком справедливо. Але я зрікся її не тому, що повстав проти Господа, а навпаки — тільки тому, що всіма силами душі прагнув служити Йому. Перед тим як зректися церкви й зв’язку з народом, який мені був невимовно дорогий, я, засумнівавшись у правоті церкви через деякі ознаки, присвятив кілька років теоретичному й практичному вивченню церковного вчення: теоретично — я перечитав усе, що міг знайти про церковне вчення, вивчив і критично розібрав догматичне богослов’я; практично — суворо дотримувався більше року всіх церковних приписів, постив, відвідував усі богослужіння. І переконався, що вчення церкви — це теоретично хитра й шкідлива брехня, а практично — зібрання найгрубіших забобонів і чаклунських обрядів, які цілком спотворюють суть християнського вчення.
Я дійсно зрікся церкви, перестав виконувати її обряди, і навіть у заповіті моїм близьким написав, щоб, коли я помиратиму, вони не допускали до мене священнослужителів і якнайшвидше прибрали моє мертве тіло — без жодних заклинань і молитов над ним, як прибирають непотрібну, заважаючу живим річ.
Щодо того, що сказано: я «присвятив свою літературну діяльність і талант, даний мені Богом, на поширення в народі вчень, протилежних Христу й церкві» і що я «у своїх творах і листах, які масово розсилаються мною й моїми учнями по всьому світу, особливо ж у межах нашої дорогої вітчизни, із фанатичною ревністю проповідую знищення всіх догматів православної церкви та самої сутності християнської віри», — це несправедливо.
Я ніколи не прагнув поширювати своє вчення. Справді, я виклав у своїх творах власне розуміння Христового вчення і не приховував їх від людей, які бажали з ними ознайомитися. Але я ніколи сам їх не друкував і говорив про своє розуміння вчення Христа лише тоді, коли мене про це питали. Таким людям я говорив те, що думаю, і давав, якщо мав, свої книжки.
Потім сказано, що я «відкидаю Бога, у святій Трійці славленого Творця і Промислителя Всесвіту; відкидаю Господа Ісуса Христа, Богочоловіка, Викупителя і Спасителя світу, що постраждав за людей і заради спасіння нашого, і воскрес із мертвих; відкидаю безсім’яне зачаття по людськості Христа Господа і дівоцтво до народження і по народженні Пречистої Богородиці».
Достатньо прочитати требник і простежити за тими обрядами, які безупинно здійснюються православним духовенством і вважаються християнським богослужінням, щоб побачити, що всі ці обряди — не що інше, як різні прийоми чаклунства, пристосовані до будь-яких життєвих обставин. Щоб дитина, якщо помре, потрапила до раю, її треба встигнути намастити олією й скупати зі словами певних молитов; щоб породілля перестала бути нечистою — слід вимовити певні заклинання; щоб справи були успішні, життя в новому домі — спокійне, щоб гарно вродила пшениця, припинилася засуха, подорож пройшла вдало, хвороба минула, а становище померлого на тому світі покращилося — на всі ці випадки існують спеціальні заклинання, які у відповідному місці й за певну плату проголошує священник.
Те, що я відкидаю незрозумілу Трійцю й байку про гріхопадіння першої людини, яка не має сенсу в наш час, і блюзнірську історію про Бога, що народився від діви, щоб спокутувати людство, — це цілком справедливо. Але Бога — духа, Бога — любов, єдиного Бога — джерело всього, я не лише не відкидаю, а визнаю єдиною справжньою реальністю; весь сенс життя я бачу лише в здійсненні Божої волі, вираженої в християнському вченні.
Ще сказано: «не визнає загробного життя і мздовоздання (відплати)». Якщо мати на увазі загробне життя у вигляді другого пришестя, пекла з вічними муками, бісами і раю — з постійним блаженством, то цілком справедливо, що я не визнаю такого загробного життя. Але життя вічне і відплату — тут і завжди, тепер і повсякчас — я визнаю настільки глибоко, що, стоячи через свій вік вже на порозі смерті, часто мушу стримувати себе, щоб не бажати тілесної смерті, тобто народження до нового життя. Я вірю, що кожен добрий вчинок примножує справжнє благо мого вічного життя, а кожен злий — зменшує його.
Також сказано, що я відкидаю всі таїнства. Це цілком справедливо. Всі таїнства я вважаю примітивним, грубим, таким, що не відповідає поняттю про Бога і християнське вчення, чаклунством, а також порушенням прямих вказівок Євангелія. У хрещенні немовлят я бачу очевидне спотворення усього того сенсу, який могло б мати хрещення для дорослих, які свідомо приймають християнство; у звершенні таїнства шлюбу над людьми, що вже завідомо жили разом, і в допущенні розлучень, і в освяченні повторних шлюбів бачу пряме порушення як духу, так і букви євангельського вчення. У регулярному прощенні гріхів на сповіді я бачу шкідливу оману, яка лише заохочує безнравственність і знищує страх перед гріхом.
В єлеосвяченні, як і в миропомазанні, я бачу прояви грубого чаклунства — так само, як у поклонінні іконам і мощам, як і у всіх тих обрядах, молитвах, заклинаннях, якими переповнений требник. У причасті бачу обожнення плоті і викривлення християнського вчення. У священстві — крім очевидної підготовки до обману — бачу пряме порушення слів Христа, який прямо забороняв називати кого-небудь учителем, отцем або наставником (Мф. XXIII, 8–10).
Сказано, нарешті, як останній і найвищий ступінь моєї провини, що я, «насміхаючись над найсвятішими предметами віри, не побоявся зневажити найсвятіше з таїнств — євхаристію». Те, що я не побоявся просто й об’єктивно описати те, що священник робить під час підготовки цього так званого таїнства, — це правда. Але вважати, що це так зване таїнство є чимось святим і що описати його просто, як воно насправді виглядає, — є блюзнірством, — це зовсім несправедливо. Блюзнірством є не те, щоб назвати перегородку — перегородкою, а не іконостасом, або чашу — чашею, а не потиром, і так далі. Найжахливіше, постійне, обурливе блюзнірство полягає в тому, що люди, використовуючи всі засоби обману й навіювання, переконують дітей і простодушний народ у тому, що якщо певним способом нарізати шматочки хліба й покласти їх у вино при вимовлянні певних слів, то в ці шматочки входить Бог; і що якщо виняти шматочок «во ім’я» когось живого — та людина буде здоровою, а якщо «во ім’я» когось померлого — то йому полегшає на тому світі; і що той, хто з’їсть цей шматочок, — у того ввійде сам Бог.
Це жахливо!
Яким би хто не уявляв особистість Христа, його вчення, яке усуває зло світу і так просто, легко, безсумнівно дає благо людям — якщо тільки не викривлювати його — повністю приховане й перекручене в грубе чаклунство: миття, мастила, рухи тіла, заклинання, ковтання шматочків і т. п., — так що від вчення нічого не залишається. І щойно хтось намагається нагадати людям, що не в молебнях, службах, свічках, іконах полягає вчення Христа, а в тому, щоб любити одне одного, не платити злом за зло, не судити, не вбивати — тоді здіймається обурений крик тих, кому вигідні ці омани. І вони з неймовірною зухвалістю виголошують у церквах, пишуть у книжках, газетах, катехізисах, що Христос нібито ніколи не забороняв присяг, не забороняв убивства (страти, війни), що вчення про непротивлення злу — сатанинська вигадка ворогів Христа (слова Амвросія, єпископа Харківського).
Жахливо те, що ці люди обманюють не лише дорослих, але — маючи владу — і дітей, тих самих, про кого Христос сказав: «Горе тому, хто зведе одного з малих сих». Жахливо те, що задля особистої вигоди ці люди чинять страшне зло, приховуючи від людей істину, відкриту Христом, яка дає їм благо, незрівнянне з тією дрібною користю, яку вони за це отримують. Вони подібні до розбійника, що вбиває сім’ю з 5–6 осіб заради старого одягу й 40 копійок. Їм би охоче віддали все, лише б не вбивали. Але вони не можуть інакше. Те ж саме — релігійні обманщики. Можна було б навіть утримувати їх у десять разів краще, в розкоші — лише б вони не губили людей своїм обманом. Але вони не можуть інакше. Ось що жахливо. Тому викривати ці обмани не лише можна, але й потрібно. Якщо щось і є святим, то це — обов’язок викривати релігійний обман, коли його бачиш. Якщо чуваш мажує свого ідола сметаною чи б’є його — я можу пройти повз, бо це його віра, не моя. Але коли люди — не важливо, скільки їх, наскільки стародавнє їхнє марновірство й яка в них влада — в ім’я Бога, яким я живу, і в ім’я вчення Христа, яке дало життя мені й може дати її всім, проповідують грубе чаклунство — я не можу мовчати. І якщо я називаю речі своїми іменами, то роблю лише те, що маю робити, що не можу не робити, якщо вірю в Бога і вчення Христа. А якщо замість того, щоб злякатися свого блюзнірства, вони називають блюзнірством викриття свого обману — то це лише доказ сили цього обману і ще більша причина для віруючих у Бога та вчення Христа боротися проти нього, щоб звільнити людей для істинного Бога.
Про Христа, який вигнав з храму волів, овець і торгівців, також казали, що він блюзнірствує. Якби він прийшов сьогодні й побачив, що діється в церкві його іменем, він би ще з більшим і законнішим гнівом напевно повикидав би ці антимінси, списи, хрести, чаші, свічки, ікони — усе те, чим заколдовують і приховують від людей Бога та його вчення.
Ось переклад завершальної частини тексту:
---
Так ось, що справедливо і що несправедливо в постанові синоду щодо мене. Я дійсно не вірю в те, у що вони кажуть, що вірять. Але я вірю в багато з того, в що вони хочуть переконати людей, що я не вірю.
Я вірю в таке: вірю в Бога, якого розумію як дух, як любов, як початок усього. Вірю в те, що він у мені, а я в ньому. Вірю, що воля Бога найясніше, найзрозуміліше виражена у вченні людини — Ісуса Христа, якого вважати Богом і якому молитися — я вважаю найбільшим блюзнірством. Я вірю в те, що справжнє благо людини — у виконанні Божої волі, а Божа воля — у тому, щоб люди любили одне одного і, як наслідок, поводилися з іншими так, як хочуть, щоб ті поводилися з ними. Як сказано в Євангелії: «У цьому весь закон і пророки».
Я вірю, що сенс життя кожної окремої людини саме в тому, щоб примножувати в собі любов. Це зростання любові веде людину до все більшого блага в цьому житті, дає після смерті ще більше благо, чим більше було любові в людині. І водночас це найбільше з усього сприяє встановленню в світі Царства Божого — тобто такого устрою життя, у якому пануючі нині ворожнеча, брехня і насильство будуть замінені вільною згодою, правдою і братською любов’ю між людьми.
Я вірю, що для зростання в любові є лише один засіб: молитва — не прилюдна, у храмах, яку прямо заборонив Христос (Мф. 6:5–13), а та, зразок якої дав сам Христос: усамітнена, така, що полягає у відновленні та зміцненні в свідомості розуміння сенсу життя і своєї залежності тільки від Божої волі.
Якщо мої переконання когось ображають, засмучують або вводять у спокусу, якщо вони комусь заважають чи не подобаються — я не можу змінити їх так само, як не можу змінити своє тіло. Мені самому доводиться жити і помирати (і дуже скоро), тож я не можу вірити інакше, ніж я вірю. Я готуюсь повернутися до того Бога, від якого прийшов.
Я не стверджую, що моя віра — єдина, істинна на всі часи. Але іншої — простішої, яснішої, такої, що відповідає вимогам мого розуму й серця — я не бачу. Як тільки побачу таку — одразу прийму її, бо Богові потрібна не віра заради вигоди, а лише істина.
А повернутися до того, від чого я з такими стражданнями щойно вийшов, я вже не можу, як птах не може повернутися в шкаралупу яйця, з якого вилупився.
«Той, хто починає з того, що любить християнство більше, ніж істину, дуже скоро полюбить свою церкву або секту більше, ніж християнство, і зрештою полюбить себе (свій спокій) понад усе на світі», — сказав Колрідж.
Я йшов зворотним шляхом. Я почав із того, що любив свою православну віру більше за власний спокій, потім — християнство більше за свою церкву, а тепер люблю істину понад усе. І поки що істина для мене збігається з християнством, як я його розумію. І я сповідую це християнство. І в тій мірі, в якій я його сповідую, я живу спокійно й радісно — і так само спокійно й радісно наближаюся до смерті.
**4 квітня 1901 року, Москва**